– Галя, ти що квартиру подаєш? Коли подивитись можна?
– Ти що? Чого мені її продавати?
– В інтернеті оголошення. Ось, подивись, це ж твоя!
Я глянула – і справді: моя кухня, мій коридор, навіть кицька на фото моя. Повернулась додому, все оглянула. Та не встигла чайник поставити, як у двері постукали.
– Можна квартиру подивитись?
– Ні, вона не продається!
– Як? Оголошення є, і мені ваша сусідка сказала адресу.
– Квартира не продається!
Я зачинила у них перед носом. А тоді подзвонила знайомій, котра мені оголошення показала.
– Ти можеш подивитись, чий номер вказаний в оголошенні!
Вона продиктувала номер. Я відразу зателефонувала, це був рієлтор, котрого найняв мій любий синочок.
– А як ви можете продавати житло без згоди власника. Я зараз поліцію викличу.
– Перепрошую, я вже видаляю оголошення. Мені проблеми не потрібні.
Із сином говорити телефоном я не хотіла, вирішила в очі йому подивитися. Тож поїхала до сватів, де Олег з невісткою жив.
– Що це ви вигадали. Яке ти мав право мою квартиру на продаж виставляти?
– Мамо, за неї гарні гроші дають. А нащо тобі самій двокімнатна квартира. А так продамо і ми з Аллою поїдемо до Європи. Якщо цього не зроблю – мене ж на війну заберуть. Ти цього хочеш?
– А я де житиму?
– В тебе ж батьківська хата в селі є. Ми дамо тобі частину грошей, зробиш там ремонт.
– Але я не хочу в селі жити!
– А що тобі на пенсії в місті робити. Там клумби, садок, хіба не рай!
– Послухай, нічого я не продаватиму і нікуди не їхатиму! Навіть мови про це бути не може!
Тут вибігла сваха, почала кричати:
– Це ваш син! Чи вам байдуже! Подумайте про мою Аллу, вона вагітна. Хочете, щоб вдовою залишилась?
– То продавайте ви свою квартиру, я не проти!
Посварилися ми і я пішла. Тепер зі мною ні свати, ні молоді не говорять. Я в них головний ворог. Але ж хіба я мушу продавати своє житло? Врешті вони поїдуть і забудуть про мене. Хто мене доглядатиме? Що б ви на моєму місці робили?