Їду в поїзді Ужгород-Львів. Половину дороги сама в купе, щойно відкриваються двері, заходить дівчина з дитиною, явно не вдоволена, що крім неї ще хтось є. Починає вкладати коляску і робить це так, що перекриває мені доступ до сумки. Намагаюсь допомогти, притримати, бо розумію, що не супер зручно і питаю:

– скажіть, де ви виходите? – щоб можливо поміняти місцями сумку і коляску, якщо вона далі їде і їй було зручніше.

Дівчина кидає на мене зневажливий погляд і каже:

– я вам не зобов’язана відповідати і звітувати!

Дивлюсь на неї і спокійно відпускаю коляску. Вона намагається сама. Дивиться на мене і просить:

– допоможіть опустити сидіння.

Я:

– як думаєте, у мене є право відповісти вам у Вашій же манері? Ну, про не зобов’язана?

Вона з викликом:

– ну відповідаєте! – помовчала, опустила очі і додає – допоможіть, будь ласка.

Я допомогла, дівчина не вибачилась, але мені чомусь стало її шкода. Така злість та озолобленість просто так не з’являється.

Попросила провідницю зафіксувати їй коляску, допомогла покласти на 2 полицю. Вона тепер з-під лоба на мене дивиться і намагається заговорити. Шкода її

Upd: вечір перестає бути томним. Діалоги (в основному монологи):

– то ви на малого не дивіться. Він спати не буде

***

– ми в Почаїв їдемо, в монастир. Батюшка сказав, що у брюках тільки шльондри ходять, то я собі юбку купила. А ви бачу у брюках?! (Дивиться на мій спортивний)

***

– Андрійко вподобав вашу бутилочку, може маєте ще? А вона дорога? А скільки коштує?

***

– А нашо це ви гроші тратити постіль собі купували? От ми не купували. Ті гроші є де тратити

***

– А у Львові далеко живете? А як добиратися будете? На таксі?! А скільки коштує? А на автобуси до вас на ходять? Так нашо вам таксі?

Пройшло 40 хвилин спільної дороги. Цікаво, чи думає вона, що я їй звітую?

Upd2. Під кінець вона залишила використаний памперс на полу, пожалілась, що її чоловік не встиг оплатити світло і його вимкнули на кілька днів. Зараз повернули. І пішла з мого життя. Все ще шкода її, але вже якось інакше…

Автор Євгенія Бардіна.