Все життя Валентина Іванівна опікувалася сином, як маленьким, аж до його сивого волосся. Що вона, старенька й немічна, має від нього тепер замість турботи і вдячності?
Несамовитий вітер зривав останнє листя з дерев і кидав на землю. Валентина Іванівна нерухомим поглядом вдивлялася в сірий морок за вікном. Не так вона уявляла свою старість, не так. Поклавши життя на вівтар служіння своєму синові, віддаючи йому любов, турботу, всю себе до останньої краплини, бачила його в майбутньому таким само люблячим, уважним, ніжним і до неї. А що тепер?
Підліткам воєнної пори знижку на вік ніхто не робив, працювали нарівні з дорослими. Валентина Іванівна не любила згадувати ті страшні роки, та з душі їх ніколи не витравити. Шістнадцятигодинні зміни у величезних холодних цехах, де промерзали до кісток. Ящики, які ставили перед верстатом, щоб дотягнутися до його робочої зони. Намотане поверх брезентових черевиків шмаття, що нібито мало більше зігріти ноги. Ночівлі на таких само ящиках просто в заводському туалеті. І постійне відчуття голоду. Виблиском долі була банка варення, що дітям зрідка видавали як винагороду за їхню працю.
В один з гострих нападів відчаю, намагаючись підхопити здеревілими від холоду пальцями деталь, Валя присяглася: якщо доведеться пережити цей жах і в неї будуть діти, ніколи вони не поневірятимуться в злиднях. Вона все зробить, щоб вони були найщасливішими — ніхто у світі не любив так своїх дітей, як любитиме вона. Нехай на це треба буде покласти своє життя. Вона й поклала.
– Та коли ти вже щось приготуєш?! — здригнулася від невдоволено-погрожуючого голосу.
—Я сьогодні врешті поснідаю чи ні?
– Сергійку, та я ж не можу вже ні на базар сходити, ні підняти щось. В мене й ложка з рук падає, і пересуваюсь, ти ж бачиш, ставлю табуретку перед собою, — вона благально дивилася на свого вже самого в літах сина.
– Та пофіг, хавати давай, — дихнув на неї перегаром. — Ти мені все життя спаскудила, усі тобі не такі були. Хотіла, щоб я тільки біля тебе був, — нічого тепер скиглити.
То правда — коли Сергійко нарoдився, вона просто обвалила на нього свою любов. Спочатку з рук не спускала, потім усюди брала його із собою. Вдома не залишала на самоті ані на хвилину, весь час тільки з ним — грала, читала, поралася в хаті. Їхала за путівкою кудись підлікуватися — примудрялася й Сергійка якось оформити. Відчувала його не як людину біля себе, а своєю невід’ємною частиною, як рука чи нога.
Старші односeльчанки несхвально качали головами:
– Ой, Валю, дивись — розпестиш, потім плакатимеш.
Вона ж тільки весело махала рукою:
– Та хіба любов’ю можна зіпсувати? Чим більше віддам, тим більше потім отримаю.
Навіть коли хлопчик уже увійшов у підлітковий вік, зустрічала зі школи, попри те, що йому вже й ніяково було перед однокласниками. Друзів теж не нажив — вони сахалися маминого синка, бо за будь-яку дрібницю вона могла хоч у школі вчителям, хоч батькам кривдника влаштувати скандал.
Щодо особистого простору сина, який незчулася, коли й виріс, — це Валентині навіть на думку не спадало. Кімната, стіл, його портфель чи сумка, кишені — не було кутка, до якого вона не мала б доступу в будь-який час.
Коротаючи вечори з мамою, коли його однолітки вже парубкували, Сергій дедалі частіше чув:
– Синку, не уявляю собі, щоб ти привів якусь дівку під наш дах, — я вже зараз її ненавиджу.
І силу цього почуття він відчув сповна, варто було спробувати познайомити матір з дівчиною, яка йому подобалася і з якою насмілився зустрічатися. Та попри що йому вдалося одружитися, в самого з’явився син — Вовчик, однак це не врятувало молоду родину від руйнівної материнської любові.
Були в Сергія ще дві спроби налагодити особисте життя, але енергетична пуповина, що зв’язувала його з матір’ю, здавалося, щоразу тільки міцнішала. Валентина вже мала безліч тактик, щоб запевнити сина, що краще, ніж з нею, йому ні з ким не буде. Адже лише вона, його мати, знає, що він більше любить, чим його коли нагодувати, і взагалі, краще за всіх розуміє. Хіба на це здатні оті хвойди, що тільки й мріють прибрати до своїх хижих рук її кровинку? А жінки, роззирнувшись і зрозумівши, що до чого, з полегшенням виривалися з цих липких тенет.
Сергій, у якого не було достатньо характеру та волі настояти на своєму, почав топити розпач у чарці. І тоді мати вислуховувала, який він злий на всіх. Злий на себе, що не може сказати тверде слово за себе. Злий на матір, яка оповила його у кокон своєї хворобливої любові, крізь яку він не може пробитися. Злий на жінок, які не змогли упадати за ним так, як мати, і визволити його… від нього самого?
– Бабко, пенсію отримала?! — смикнув Валентину з гірких роздумів голос онука.
Вона скривилася, от-от готова заплакати.
– Володечку, ну ти ж знаєш, я хворію. Я ж уже сто років розміняла. Я так чекала на цю пенсію, ліки ж потрібні. Сусідка Лариса мені й накупила їх, хоч трохи мене підтримати.
– Та кому ти потрібна, стара! Усім життя скалічила — батькові, матері, мені. Я ж ріс без батька, бо ти не дозволяла йому приходити до мене, і до себе не пускала, нікого не хотіла знати. Нічого тепер рюмси розпускати! Не знаю нічого, гроші давай, — він спересердя замахнувся, ледве спромігшись зупинити кулак перед її обличчям.
Перелякана Валентина Іванівна прикрила обличчя тремтячою рукою. «Боже, хоча б Лариса швидше дізналася про притулок для старих, вона ж обіцяла», — знесиленим птахом билася в голові одна думка.
– Ладно, живи поки що, — онук відступив од неї і пішов «спілкуватися» з батьком.
Оклигавши на ранок після пиятики, батько із сином почали погрозливо кликати, стукаючи по черзі об стіл кулаками:
– Мати!
– Бабко!
Їм відповіла тиша. Боязко переглядаючись, вони непевно підійшли до дверей Валентини Іванівни, дослухалися. Ані звуку. Стиха прочинили двері й заглянули в кімнату спочатку крізь шпарину. Ніби нікого. Зайшли у кімнату. Ліжко прибране. Усе охайно, як завжди. Тільки дверцята шафи трохи прочинені. Смикнули їх — половини речей немає. Глянули на стіл — аркушик, на ньому тремтячою рукою виведено: «Хлопчику мій, я тебе все одно люблю. Не шукай мене. Твоя мама».
Сергій довго дивився на папірець, намагаючись збагнути сенс написаного. Потім плюхнув на ліжко і, схиливши обличчя на руки, заскімлив по-дитячому.