Їдемо з Назаром в тролейбусі. Навпроти сидить жінка. На вигляд років сімдесят. Слухає наші розмови. В одну із пауз каже:
– Молодиє люді, я ізвіняюсь, но ви так красіво разговаріваєтє на укрАінском, что я аж заслушиваюсь.
– Це природньо, ми ж українці.
– А ви ж откуда самі будете?
– З Одеси.
Пауза.
– Не поняла. Хто, маленький родився в Одєсі?
– Ні. І я, і він.
– Да развє ж таке буває?
– Ну як бачите, буває.
– Нє, слухайте, це так гарно… Я просто нє можу вас нє отблагодарити, от беріть…
Дістає з корзини абрикоси і яблука. Складає в пакет.
– Та не треба, в нас усе це є.
– Беріть, я настаіваю! Мені стільки не надо, в мене на дачі много всьогО.
– Ну добре, дякуємо.
– Ви понімаєте, я за полвіка в Одесі вже і мову свою підзабула, нормально говорить уже не можу, а тут ви… і ще кажете, що мєсні… так приятно.
– Нам теж…