Коли у Леся народжувала, Андрій був у черговому рейсі. Через пару днів, не заїжджаючи додому, він відразу ж поїхав до пологового будинку, але там йому повідомили, що його дружина написала відмову від новонароджених хлопчиків-двійнят. Сказала, що їй і старші то не потрібні, а тут ще двоє. І пішла. Андрій, хоч і сумнівався, чи його це діти, але тут розлютився не на жарт.

— Леська всі границі перейшла.

Примчавшись додому, дружину він уже не застав, вона зібрала речі, залишила старших трирічних двійнят, Антона і Максима, у старенької бабусі Андрія і поїхала.

Андрій не знав, що й робити: у нього з рідні одна бабуся Віра залишилася, і та старенька. Але і дітей в дитбудинок відправити соромно було. Тоді прислухався він до поради товариша сусідку найняти – за дітьми доглядати.

Працював Андрій далекобійником, на своїй вантажівці, заробляв добре, так що на няньку грошей вистачало.

Ось і постукав вранці Андрій в сусідський будинок. Марта, дев’ятнадцятирічна скромна дівчина, довго не наважувалася взятися за таку серйозну справу, хоч і працювала в дитячому садку нянею. Але все ж умовив її Андрій. Марта звільнилася з роботи. Вони удвох забрали дітей з пологового будинку і вона оселилася в будинку сусіда, бо за дітьми потрібно було постійно наглядати. З Андрія тато був нікудишній, ні сповити, ні підгузник замінити не міг, та особливо і не рвався. Виправдовувався тим, що він роботяга, а не вихователь.

Важко було Марті, двоє немовлят, Матвійко та Кирило, та двоє старших хлопчиків вимагали постійної уваги. Добре хоч молодші спокійні народилися, поїдять суміші, та й сопуть в ліжечку, в пелюшки замотані. Марта встигала ще й книжки спеціальні читати, вчилася масаж робити, всякі вправи для нормального розвитку хлопчаків.

Наталя, місцева медсестра, заходила, підказувала їй, як годувати і доглядати за ними. Перший час дуже важко було Марті, навіть відмовитися хотіла, боялася, що не впоратися, щось не так зробить, але з часом звикла до малюків, навіть полюбила їх як своїх рідних. Андрій між рейсами довго вдома не затримувався, але цей час вони були всі разом: він, вона і четверо хлопчаків, двоє галасливих, веселих бешкетників і двоє щокатих карапузиків.

Їм було дуже затишно всім разом, було про що поговорити, вони разом планували покупку одягу для хлопців, юрбою валялися на дивані, регочучи і підкидаючи по черзі малюків, і одного разу якось так вийшло, що прокинулися вранці Андрій і Марта в одній постелі. А через тиждень подали заяву до РАЦСу. До цього часу Андрій вже і розлучення оформив, і Леську батьківських прав позбавив.

Нікого не слухала Марта, ні батьків, ні подружок, що не пара Андрій їй, що користується нею, а не любить. Що і з Лесею зразкової сім’ї у них не було, а з Мартою невідомо як себе поведе. Любила вона хлопчаків дуже сильно, та й Андрій їй подобався, вірила, що потрібна йому, значить цінувати і любити буде, і не втече ж він, від своїх чотирьох дітей.

Весілля зіграли скромне, у вузькому колі, без весільної сукні і фати. Андрій сказав, що все це ні до чого, а Марта посоромилася наполягати.

Не це ж головне. Головне, щоб жили добре.

А добре жити-то і не вийшло. Андрій дійсно виявився далеко не найкращим чоловіком. По дому по господарству і з дітьми допомагати практично перестав, мовляв, в рейсах втомлююся, дайте хоч дома відпочити, любив рюмочку- іншу пропустити. Їхати став все частіше, дома часу проводити все менше, та й грошей особливо не давав, на підгузники і фрукти випрошувати доводилося. Якщо Марта починала щось висловлювати, він різко обривав: “Не подобається, йди!” Але вона не могла кинути дітей, вона без них вже і життя не уявляла.

Так минуло два роки. І ось одного разу Андрій, повернувшись з чергового рейсу, ситно поївши, присів на диван і покликав Марту.

– Не буду ходити навколо, скажу прямо. У мене є жінка, в іншому селищі. Бачимося ми часто, навіть частіше ніж з тобою, і у нас скоро буде дитина. Я збираюся на ній одружитися. Ну а з тобою розлучитися. Вже вибачай.

Марта застигла, почувши такі холодні слова. Вона не могла повірити, що Андрій їх дійсно сказав. А як же вона, а діти?

– Я не віддам тобі дітей! – прошепотіла вона.

– Та й будь ласка, у мене свій буде.

– Свій ?! А це чиї? – мало не задихнулася від обурення Марта.

– От тільки не треба зараз мораль читати, вихователька знайшлася. Сама ж не віддаєш. Мені від тебе тільки розлучення потрібне.

– Добре, але тільки якщо ти даси мені згоду на усиновлення хлопчиків. І ніколи не скажеш їм, що я не рідна їхня мама.

– Але і ти пообіцяй, – відповів Андрій, – що нічого поганого про мене синам не будеш говорити. Батька поважати треба.

Розлучилися вони швидко і тихо. Хлопчикам Марта сказала, що тато поїхав на роботу в далеку країну, будувати високі будинки для бідних людей і повернеться не скоро. Будинок, в якому вони жили, продали і купили інший в сусідньому районі. Андрій не заперечував. А Марта не хотіла, щоб хтось проговорився про те, що хлопчики їй не рідні.

Ще після школи Марта встигла закінчити курси перукарів і стала стригти на новому місці спочатку сусідів, а за їхньою рекомендацією їхніх знайомих. Потім клієнтів стало все більше і більше. Руки у неї були золоті, а душа добра. Ось і потягнулися до неї люди. Заробляла вона досить, на все необхідне для життя їм вистачало. Від Андрія Марта нічого не чекала і не вимагала.

– Мамо, а тато скоро з далекої країни приїде? Він першого вересня з нами в школу піде? – Антон і Максим складали портфелі і ділили порівну олівці і ручки.

Вони не могли дочекатися, коли підуть в школу. Дуже вже не терпілося їм показати вчительці, як добре вони вміють читати і малювати. Марта прибрала портфелі вище, щоб Матвійко та Кирило їх не спустошили, і похитала головою:

– Ні, хороші мої, тато не зможе приїхати. Йому ще багато будиночків побудувати треба.

Андрій не з’являвся, не дзвонив і Марта нічого про нього не знала. І не хотіла знати. Головне – діти поруч! Вона дуже любила своїх хлопчиків. Вони разом читали, співали, грали в футбол і обливалися вранці холодною водою. Вечорами вони сідали пити чай і всі разом придумували казки. Вони виходили смішні і добрі. Коли хлопчаки засипали, Марта записувала казки в товстий зошит. Вона уявляла, як дорослі сини одного разу прочитають їх своїм дітям, як вони будуть сміятися і згадувати ці щасливі вечори.

“Іван-царевич і Сірий вовк по коморі пробіглись, борошна набрали і спекли торт – Іван-царевич сів на коня і повіз торт принцесі – А принцеса відкусила шматочок і перетворилася в маленьку собачку – І стала виступати в Цирку – А потім її фокусник розчаклував!”

Пройшли роки. Виросли сини. Старші одружилися, подарували Марті по онуку. Молодші вчилися в університеті. Кожні вихідні вся сім’я збиралася разом. Готували щось смачне, іноді за чаєм читали “Книгу Казок Мами”. І кожен раз реготали, як маленькі.

Того фатального вихідного дня був ще й день народження молодших, Матвія та Кирилка. День видався дуже теплий, хлопці включили у дворі музику і винесли з дому великий стіл. Невістки чаклували на кухні, чоловіки смажили шашлики, Катя з Юлею – невістки, накривали на стіл. Марта стояла, притулившись до одвірка, посміхалася і думала про те, яка ж вона щаслива.

Вона так замислилася, дивлячись на своїх дітей, що не відразу помітила літнього чоловіка, який зайшов в їх хвіртку. У пом’ятій сорочці, весь зарослий, в обвислих спортивних штанях і старих кросівках на босу ногу, він пройшов по двору, по-хазяйськи оглянув його і голосно заявив:

– І чого батька ніхто не зустрічає?

Всі оніміли, а Марта охнула, насилу впізнавши Андрія. Той, похитуючись, поліз обніматися до Матвія, потім до Кирила, але хлопці відсахнулися від незнайомого чоловіка.

– Марта, скажи дітям, хто я такий! Батька поважати треба! Ти домовленість пам’ятаєш?

Марта з сумом дивилася на Андрій і не знала, як пояснити синам, що їх батько, герой, який будував місто для бідних в далекій країні, всього лише старий п’яниця, що колись кинув їх напризволяще.

Всі мовчали, нічого не розуміючи дивилися то на Андрія, то на маму. Нарешті, не витримав один син:

– Батька, значить, поважати треба? А де ж ти так довго пропадав, тату? Чи ти думаєш, ми нічого досі не зрозуміли? Це маму нашу поважати потрібно, вона одна нас виростила, в люди вивела.

– Маму вашу? Так вона вам не мати зовсім, а просто нянька!

У Марти потемніло в очах, вона повернулася і пішла в будинок. Зайшла в спальню, де мирно сопіли внуки, сіла на ліжко і закрила обличчя руками. Ось і скінчилося її щастя. Вона заплакала.

Двері в кімнату тихо відчинилися, Марта підняла мокре від сліз обличчя і побачила своїх синів, вже не хлопчиків, а чотирьох сильних, красивих чоловіків. Вони стояли, обнявшись, і, посміхаючись, дивилися на неї. В руках Кирила була їх “Книга Казок”. Він подав її Марті і вона побачила на останній сторінці запис, зроблений великими літерами:

“І жили вони довго і щасливо, бо з ними була їхня мама, найулюбленіша і найкраща на світі!”.